Небезпечна гра Туреччини: що задумав Ердоган?

У вікенд президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган зробив гучну зовнішньополітичну заяву, яка мала всі шанси суттєво загострити непрості відносини Анкари із Заходом. Виступаючи на мітингу в місті Ескішехір, політик повідомив, що доручив Міністерству закордонних справ оголосити персонами нон грата послів десяти держав. Утім, судячи з останніх новин, уже 25 жовтня він змінив свою думку.

Що саме відбувається? Чим завинили перед Ердоганом керівники дипломатичних представництв Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Нової Зеландії, Норвегії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Фінляндії та Швеції? Що вони зробили, щоб заслужити пробачення турецького лідера? Для відповіді на ці запитання слід заглибитися у причини конфлікту.

Приводом для турецького демаршу стала критика західними дипломатами судового процесу над Османом Кавалою — бізнесменом, філантропом та активістом, якого обвинувачують в антидержавницьких діях. Йому закидають організацію протестів навколо парку Гезі 2013 року та участь у невдалій спробі державного перевороту влітку 2016-го. Турецька влада вважає Кавалу «агентом Джорджа Сороса», причетним до діяльності організації «гюленістів» — руху, що його нинішній уряд вважає ключовою загрозою внутрішній безпеці Туреччини.

Кавала був затриманий 18 жовтня 2017 року і з листопада перебуває у в’язниці. Судовий процес над ним, на неупереджений сторонній погляд, залишає багато питань щодо відповідності принципам права та закону. Кавалу вже виправдовували за статтями обвинувачення, висунутого проти нього. Наприклад, у лютому 2020-го саме так завершилася справа стосовно подій 2013 року. Але паралельно з’являлися нові обвинувачення, які не дозволяли йому вийти з в’язниці.

Для західних партнерів Анкари ця справа стає своєрідним символом упередженості судових процесів у сучасній Туреччині. Європейський суд з прав людини ще в грудні 2019 року ухвалив рішення щодо відсутності належних доказів для арешту Кавали та побачив у діях турецьких правоохоронних органів приховану мету — здійснити тиск на правозахисне середовище в Турецькій Республіці. Міжнародна спільнота вимагає від Анкари звільнити Османа Кавалу. Дії десяти послів стали ще одним елементом кампанії, спрямованої на привернення уваги до проблеми. 18 жовтня з нагоди четвертої річниці арешту Кавали вони підготували звернення, закликаючи якнайшвидшого справедливого завершення справи.

Утім, це викликало вкрай жорстку реакцію з боку турецької влади. Президент Ердоган одразу розкритикував заяву дипломатів, заявивши, що не в їхніх повноваженнях повчати Туреччину. Прес-секретар МЗС Туреччини Танжу Більгіч наголосив, що втручання у внутрішні справи держав перебування не є обов’язками послів. Спочатку «винних» дипломатів викликали для пояснень. Але цього виявилося замало. І вже через кілька днів Ердоган оголосив про рішення вислати їх за межі Турецької Республіки.

Такий демонстративний крок міг посилити напругу в непростих відносинах Анкари із західними партнерами. Втім, Ердоган пішов на нього. Своєю заявою західні дипломати надавили на дві болючі для турецького лідера точки.

По-перше, їхні дії сприймаються Ердоганом як втручання у внутрішні справи Туреччини, її незалежну систему правосуддя. Це — неприпустимо для лідера «Партії справедливості та розвитку» (ПСР), який будує свою політичну платформу саме на ідеї реалізації незалежної від зовнішнього впливу, національно-орієнтованої політики. По-друге, з точки зору Анкари, вони торкаються питання «гюленістів» — руху, який став Ердогану в пригоді при боротьбі проти впливу військових у державі, але згодом перетворився на основного ворога турецької влади.

Навіть враховуючи ці фактори, висилка послів — дуже радикальний крок у дипломатичних відносинах. Особливо коли йдеться про країни-партнери. А цього разу склалася саме така ситуація. Сім із десяти дипломатів, що викликали невдоволення Ердогана, представляють членів НАТО, союзників Туреччини по євроатлантичній системі колективної безпеки. Звичайно, вони не є рівноцінними партнерами для Анкари. Відносини з кожною державою мають свою специфіку та рівень.

Наприклад, Франція останнім часом виступає відвертим опонентом Туреччини. Відтак, висилка посла не змінила б суттєво характер франко-турецьких відносин. Натомість Німеччина залишається домом для потужної турецької діаспори (при цьому лояльної до Ердогана та ПСР), — і це слід враховувати турецькій владі. Також украй важливою є реакція Сполучених Штатів, з якими Анкара саме зараз розпочала переговори про придбання нових літаків F-16 для турецьких ВПС.

Утім, тих, хто очікував остаточного розриву Туреччини із Заходом та ослаблення євроатлантичної системи колективної безпеки внаслідок цих подій, чекало розчарування. На початку нового робочого тижня посольство США в Турецькій Республіці оприлюднило в Твіттері повідомлення, в якому підкреслювало прихильність до положень Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Акцент було зроблено на статті 41 документа, в якій прописується обов’язок дипломатів поважати закони держави перебування та не втручатися в її внутрішні справи. Репост повідомлення зробили інші дипломатичні представництва, залучені до скандалу.

Це дозволило Ердогану заявити про свою перемогу в протистоянні з іноземними дипломатами. На зустрічі з членами уряду він повідомив, що позитивно сприймає оприлюднені посольствами повідомлення. На думку президента Туреччини, задекларована в них повага до Віденської конвенції засвідчує відмову дипломатів від «наклепу на нашу країну» (саме так він сприймає їхні оцінки щодо ситуації із правами людини в Турецькій Республіці). Ердоган висловив надію, що іноземні посли зрозуміли ситуацію та відтепер будуть обережніші в своїх заявах.

Криза, яка виникла досить несподівано, так само швидко вирішилася. При цьому сторони не вдалися до якихось радикальних практичних дій, — протистояння так і залишилося словесним. І в результаті жоден учасник нічого особливо не втратив.

Західні дипломати виконали свій обов’язок, продиктований їхньою оцінкою ситуації з правами людини в Туреччині. Вони висловили позицію щодо справи Кавали і водночас, судячи з всього, залишаються на турецькій території. За це їм довелося розплатитися розпливчастим повідомленням у Твіттері, яке насправді можна трактувати по-різному. Врешті-решт, задекларована вірність загальновідомим принципам дипломатичної роботи — насправді констатація факту, а не вибачення.

З іншого боку, сам факт появи повідомлення дає можливість Ердогану говорити про свою перемогу. Він наголошує на тому, що дав належну відповідь на пряму атаку проти судової системи та суверенітету Туреччини. При цьому йому вдалося зробити це малою кров’ю, виключно публічними виступами, не вдаючись до практичних дій, які однозначно загострили б відносини із західними партнерами.

Складається враження, що Ердоган свідомо пішов на підвищення напруги. Але водночас не хотів надмірної ескалації, яку спричинила б висилка послів. Мотиви дій турецького президента треба шукати в підготовці до чергових президентських і парламентських виборів, які відбудуться в Туреччині 2023 року. На ПСР та Ердогана особисто чекає важке випробування. Економічна ситуація в Туреччині залишається складною. Держава відчуває наслідки стрімкого падіння курсу ліри, що впливає на оцінку ефективності чинної влади та електоральні уподобання суспільства. Нарешті, опозиція має в своїх лавах харизматичного політика, здатного кинути виклик самому Ердогану, — мера Стамбула Екрема Імамоглу.

За таких умов чинна влада вже зараз повинна думати про те, як мобілізувати свій електорат і забезпечити собі перемогу. Звичайно, вона апелюватиме до успіхів у безпековій і зовнішньополітичній сферах, демонструючи досягнення в боротьбі з курдськими бойовиками та позитивну роль Туреччини в процесі деокупації азербайджанських територій. Разом із тим важливим лозунгом для ПСР залишається підтвердження незалежності її політики від зовнішнього впливу та здатності постояти за інтереси держави перед іншими акторами. Це стає мірилом успіху в справі повернення Туреччині належного місця на геополітичній арені — досягнення мети, яку поставив ще Мустафа Кемаль Ататюрк, створюючи Республіку.

Риторика турецького президента, який каже, що не мав наміру ініціювати кризу, але в той же час готовий захищати гідність держави, спрямована на внутрішню аудиторію. Ердоган презентує себе як сильного лідера, який керується виключно національними інтересами та якого поважають у світі. Разом з тим корисним для нього буде й покритикувати західних партнерів. Найнебезпечніші внутрішньополітичні конкуренти будують свою політичну платформу саме на прозахідних позиціях. Відтак, в його інтересах зайвий раз нагадати електорату про загрозу зовнішнього втручання у внутрішні справи Туреччини, заздалегідь створюючи опозиції імідж «іноземних агентів».

Звичайно, ця внутрішньополітична гра небезпечна. Занадто різкі дії можуть зрештою дестабілізувати зовнішньополітичне позиціонування Туреччини. Але й ставки дуже високі, відтак, Ердоган готовий іти на ризик. І на сьогодні складається враження, що він має успіх.

Автор: Микола Замікула