“Як наче тут родились і виросли”: історія родини турків-месхетинців, яка понад 30 років живе на Сумщині

Шарафідіну Мурсалову 75 років. Він — найстарший у спільноті турків-месхетинців у Бистрику. Після початку міжетнічного конфлікту у Ферганській долині, що стався 1989 року, чоловік вирішив переїхати до України.

“Як почали їхати, я сказав, що поїду в Україну. Решта хай як хоче. Дід, дядько служили тут під час Другої світової війни”, — згадує чоловік.

За часів Другої світової війни дядько Шарафідіна познайомився з українкою Катериною, у 1941 році вони одружилися та лишилися в Україні. Згодом подружжя розлучилося, проте добрі стосунки між ними збереглися. Тож Кролевеччину обрали не випадково.

“Бабо Катю, як ви любили турка?”, — згадує розмову зі своєю тіткою троюрідний брат, а нині й сват Шарафідіна — Гунман Міралов.

За словами чоловіка, після закінчення Другої світової його дядько пропонував дружині переїхати до Узбекистану, проте жінка відмовилась.

“Сказала йому: “Будь ласка, іди, щасливої дороги, я свою Україну не покину. Йди й хоч одружуйся вдруге”. Він поїхав з України та справді одружився з туркенею, у них кілька дітей”, — пояснює Гунман.

Також за часів СРСР турки-месхетинці, служили та працювали в Україні. Відтоді Шарафідіну Мурсалову вона й запам’яталася.

“Я Україну з 1968 року знаю. На заході служив — у Хмельницькій області. В Херсонській області цілину підняв. Потім поїхав у Казахстан, згодом у Молдову і повернувся до Узбекистану”, — згадує чоловік.

Родина жила не в епіцентрі конфлікту у Ферганській долині, тому спочатку гострої потреби переїздити не мала. За словами Гунмана, його та рідних не змушували покидати домівки, але все ж вирішили поїхати до України задля власної безпеки. За 33 роки місцеві звикли до турків-месхетинців.

“Мене в Україні звуть Геннадій батькович, Геннадій Петрович. Турецький Гена”, — сміється Гунман Міралов.

З Узбекистану їхали родинами з маленькими дітьми, а дорога до України тривала чотири доби. Найстаршим туркам-месхетинцям було по 40 років, згадує Разія Мурсалова.

“Не лише у мене п’ятеро дітей, найменше було по чотири дитини у родині”, — каже жінка.

У Бистрику їх прийняли добре, розповідає сім’я. Хоча сумніви були — лякали морози.

“Ми сіли тут з ними (прим. авт. — з працівниками сільської ради), у цій самій хаті. Я їм кажу: “Не знаю чи будем лишатись, скоро поїдемо звідси”. А вони мені: “Нікуди ви не поїдете, лишайтеся. Хата є, робота буде. Через роки разом шкільні випускні та весілля святуватимемо”. А так воно і сталося — залишились ми у Бистрику. І правда, разом свята відзначали”, — згадує Шарафідін Мурсалов.

“Нам одразу дали хату. Після початку осені нам навіть вугілля дали, все привезли безкоштовно. Три роки ми безкоштовно жили тут: ні за світло не заплатили, ні за хату. На роботу нас влаштували. Нічим не ображали”, — додає дружина Шарафідіна — Разія Мурсалова.

Після переїзду сільська рада запропонувала їм роботу у колгоспі та фермі. Згодом турки потоваришували з місцевими.

“Друзями були, скільки років разом працювали. “Що треба вам, скажіть, хлопці? Городи, трактор, “шабашка” треба? Тримайте прицеп, беріть другий-третій”, — згадує розмови з місцевими Гунман.

“Звичаї ніколи не можна забувати, свою мову теж”

Одним з викликів було незнання української. Старшому поколінню було важче вивчати нову для себе мову, дітей навчали вчителі у Бистрицькій школі. Зокрема і дочку Разіє.

“Вона в перший клас пішла, я їй кажу: “Чому ти там навчилася у школі?”. А вона: “Мамо, нам таку книжку дали, де українською та по-нашому написано — словник”, — каже Разія.

На відміну від старшого покоління, 19-річна Наргіла знає українську краще за турецьку. Проте планує вдосконалювати й рідну мову.

“Це трошки некомфортно, що ти начебто турок, але розумієш турецьку не так добре, як твої рідні”, — говорить онучка Наргіла Мурсалова.

Бабуся Разія додає, що мова — невід’ємна частина традицій, а їх важливо пам’ятати та дотримуватись.

“Це наша мова. У людей є своя історія та свої звичаї. Звичаї ніколи не можна забувати, свою мову теж”, — зазначає жінка.

Серед іншого, що відрізняє турків та українців у Бистрику — сповідування ісламу. У 90-х турки оселилися й у селі Грузьке, де побудували мечеть. Щоп’ятниці чоловіки їздять туди молитися.

Одна із заборон в ісламі — це одруження туркені з християнином.

“Зазвичай хлопці у нас одружувались з українками, наприклад із Грузького, живуть. У брата дружина є, син є. А дівчатам обов’язково шоб за мусульманіна виходили заміж, за християнина не можна. Згідно з вірою чітко не можна”, — пояснює дружина Мурата — Нарміна Мурсалова.

Проте, говорить жінка, бували й винятки.

“Але все одно вони довго разом не прожили у шлюбі, не можуть вони так жити. У вас різні традиції, у нас свої. Виховання інше”, — каже Нарміна.

Крім цього, для неодружених дівчат існують певні заборони у спілкуванні з хлопцями.

“У нас у дівчат вважається недопустимим, щоб хлопець там з тобою ходив поруч, тримав тебе за руку або обіймав, цілував, тобто це повністю під забороною. Це вважається гріховним для нас, поки ти не поспілкуєшся і поки батьки не домовляться, що ви уже будете разом. Навіть залишатися разом наодинці не можна, повинна бути одна хоча б людина: сестра, подруга, або ще хтось”, — пояснює Наргіла Мурсалова.

Дівчина каже, що їй не складно дотримуватися всіх необхідних традицій. Цього навчали з дитинства, тож тепер певні заборони є природними.

Обов’язкове одруження у юному віці нині вважається упередженням навіть для старшого покоління турків-месхетинців, розповідає 23-річна Наргіза Мурсалова. Дівчина здобула вищу освіту, має роботу та про заміжжя наразі не думає. Говорить, важливо мати почуття до майбутнього чоловіка.

“Я сказала — поки я не вивчусь, не попрацюю, я заміж не вийду. І якшо не знайду людину, яка мені подобається. У них нормально навіть просто побачитися, поспілкувались раз і досить. А раніше навіть не показували одне одного, навіть не дозволяли спілкуватися. Мене намагалися засватати, але не сподобалась людина, я відмовилася. І так починаючи з 18 років. У мене цих наречених, мабуть, які сватались, штук 30 точно поприходило (прим. авт. — сміється). Як приходили, так і уходили”, — розповідає Наргіза.

Для дівчини прикладом є історія її батьків. Мурат та Нарміна у шлюбі 25 років, мають трьох дітей. Вони є чотириюрідними братом та сестрою, за ісламом такі шлюби не заборонені.

Чоловік розповідає, що їм пощастило одружитися кохаючи одне одного, таке трапляється не завжди, зокрема і серед турків-месхетинців.

“Вона вже була засватана, а нас любов була. Вийшло, що ми втекли. Потім приїхали, все нормально, обійшлось. Там вирішили батьки, родичі. Літні люди зібралися, поговорили”, — згадує Мурат Мурсалов.

Ходили колядувати та навчали місцевих дітей турецької

Попри різні віросповідання та звичаї, батьки не забороняли дітям дружити з місцевими, розповідають сестри. Навпаки, рідні заохочували це, задля асиміляції та відчуття приналежності до української спільноти.

“Колядувати ми ходили, це було нормально, я вважаю. Всі пісні не знали, але це було весело”, — згадує Наргіла.

Дівчина розповідає, що була в одному класі разом з двоюрідними братом та сестрою. Разом вони навчали бистрицьких дітей турецької.

“У нас не було такого відрізнення. Навпаки — ми навчали своїх друзів нашої мови, щоб потім вони розуміли, що ми говоримо і щоб вони могли щось сказати”, — каже Наргіла.

За словами Наргізи, їхнім батькам в українській школі було легше, адже у 90-х турків у селі було більше. Та і на відміну навіть від молодшої сестри, Наргіза була єдиною туркенею у класі.

“Мені трошечки не пощастило, я була одна в класі. І були знущання, і зі сторони вчителів, і зі сторони дітей, але як кажуть… В мене такий характер був, я не піддавалась всьому. Тобто якщо мене давили, то я давила у відповідь. По-іншому не можна було. Вони мені говорили: “Ти не наша, ти чужа”, — каже дівчина.

Попри несприйняття дівчини деякими вчителями та дітьми, Наргіза брала активну участь у шкільному житті.

“Я співала, виступала на всіх конкурсах. При тому, що наче недолюблювали, але я була єдина, хто співала. І українські, й турецькі пісні. Рівновага завжди між українською і турецькою (прим. авт. — культурами) ”, — говорить Наргіза.

Наргіза згадує, що дуже зраділа, коли їй довелося складати ЗНО.

“Ніхто не судив мене за національністю, адже перевіряли саме знання, без власного суб’єктивного ставлення. Вчилася я в школі добре й іспити теж склала добре”, — говорить дівчина.

Вже під час навчання у Кролевці та Глухові до неї ставилися краще, ніж у Бистрику.

“Оскільки я турчанка, їм навіть хочеться сказати, що в них от навчалася турчанка. Бо я була першою турчанкою у коледжі, більш там не було нікого”, — пояснює Наргіза.

Нині, за словами дівчини, упереджене ставлення через її національність позаду. Говорить, що намагалася тримати баланс між обома культурами. Зараз Наргіза живе у Глухові разом з своїми сестрами. Влітку працює нянею, восени планує повертатися до роботи у дитячому садку.

“Менталітет у мене змішаний. Дуже, звісно, тяжко і там і тут бути. Напевно зараз я відчуваю себе більше українкою, ніж турчанкою, тому що моє коло спілкування — це не тільки сестри, а робота. Це все пов’язано з українцями”, — пояснює дівчина.

“Як наче стали уже місцевими”

Після початку повномасштабної війни родина не поїхала з України. Народу турків-месхетинців вже доводилося двічі покидати попередні життя та шукати нові домівки деінде.

Зокрема у 1944 році турків-месхетинців депортували з грузинської Месхетії до Узбекистану. Гунман Міралов розповідає про шлях своєї родини.

“Місяцями ми товарним вагоном ходили. Люди від холоду та голоду помирали. Страшний був час. У 1945 році приїхали до Середньої Азії”, — розповідає Гунман Міралов.

Чоловік закарбовує історію свого народу за допомогою віршів. Один з них про Сталінську репресію 1944 року.

“Ми залишились без родин, люди не знають де лишити своїх мертвих рідних. Це через Сталіна та Берію”, — пояснює частину вірша з турецької Гунман.

Зараз, у 2023 році, родина не готова їхати з України. До прикладу, Разія та Шафарідін Мурсалови виховали в Україні п’ятьох дітей, мають шістнадцятьох онуків. Досі боляче згадують події 1989 року.

“Ми через це сюди прийшли. Тут жили, потім війна сталася. Звідти ми тікали через це, а тут таке саме. Що робити, куди йти”, — каже Разія. Одна з дочок жінки жила у Херсоні, після початку повномасштабного вторгнення вона разом з родиною переїхала до Америки. Разія пояснює — у Херсоні було та лишається неспокійно. Тут, на Кролевеччині, попри кордон з Росією, вони не відчувають такої ж небезпеки.

За час життя в Україні турки-месхетинці облаштували власний побут, займаються господарством. Єдине, говорять, у селі немає роботи.

“У нас шестеро корів, овечки, бикі є, оце ми молоко здаємо ж. Доїм корів, держимо. Кури є, качки, все є”, — розповідає Наргіза.

Також на початку переїзду полюбили український борщ. Нарміна розповідає, що ним годували у шкільній столовій. Хоча про свої улюблені страви теж не забувають: манти, хінкалі, хачапурі, плов.

Так само і не забувають про традиційні чаювання. Говорять, коли вдома вся родина, то можуть пити чай і п’ять разів на день збираючись за топчаном або на кухні.

Чи почуваються добре в Україні зараз, відповідають: “Як наче стали уже місцевими. Як наче тут родились і виросли”.