Статті

Перший антиукраїнський крок Анкари: навіщо Туреччина підтримала Росію у ПАРЄ

Україна, в свою чергу, навчилася якщо не миритися, то принаймні з розумінням ставитися до всіх "больових точок" та чутливих питань турецьких партнерів.

Голосування щодо резолюції про санкційні механізми проти Росії в ПАРЄ 25 червня стало насправді історичною подією.

Воно стало ще й показовим тестом для наших міжнародних партнерів. Електронне табло сесійної зали Ради Європи наочно “проявило” і справжніх друзів України, і тих, для кого Realpolitik важливіша за цінності та принципи.

Останніх виявилася більшість. І це погано.

Наявність в “групі підтримки” Кремля Австрії чи Італії не дає приводів для оптимізму, але принаймні не стало несподіванкою. Водночас повернення Росії до ПАРЄ підтримали і делегації країн, що мають офіційний статус “стратегічних партнерів” України.

Стратегічний партнер України та РФ

Однією з небагатьох національних делегацій, які в повному складі підтримали повернення Росії до ПАРЄ, стала делегація Туреччини – країни, яка офіційно входить до чималого кола “стратегічних партнерів” України.

З 2011 року між країнами діє Стратегічна рада високого рівня – механізм регулярних зустрічей глав держав та міністерських делегацій, який має забезпечити безперервність політичного діалогу на високому та найвищому рівні.

З того ж року Україна і Туреччина офіційно вважаються стратегічними партнерами, що не заважає Анкарі розвивати не менш стратегічні відносини з Російською Федерацією, а їхнім лідерам – вести не менш інтенсивний прямий діалог.

Лише протягом минулого року Путін провів сім особистих зустрічей з президентом Ердоганом, а за кількістю телефонних розмов турецький лідер впевнено входить в трійку найбажаніших співрозмовників господаря Кремля.

Між Туреччиною і Росією з 2010 року так само діє Рада співробітництва високого рівня, і ані анексія Криму, ані збитий російський винищувач в турецькому повітряному просторі не стали на заваді бурхливому розвитку цього стратегічного партнерства, хіба що – тимчасово.

Незважаючи на всі дипломатичні зусилля Києва, офіційна Анкара так і не спромоглася запровадити бодай обмежені економічні санкції проти Росії, а судячи з даних українських радарів, турецькі судна (приватних судновласників) і досі не нехтують заходами в порти окупованого Криму.

Справедливості заради варто відзначити, що Туреччина ніколи не визнавала нелегальної анексії півострова та завжди послідовно виступала на захист прав кримських татар.

Україна, в свою чергу, навчилася якщо не миритися, то принаймні з розумінням ставитися до всіх “больових точок” та чутливих питань турецьких партнерів.

Зокрема, залежності турецького ринку від російських інвестицій, турецької економіки – від російського газу (який складає понад 60% від загальних обсягів імпортних енергоносіїв), туристичного сектора – від російських туристів, а турецького сільського господарства – від сумнозвісних поставок турецьких томатів “за поребрик”.

Не кажучи вже про дедалі зростаючу залежність Анкари від російських “стратегічних партнерів”, які контролюють не тільки значні курдські формування на південно-східних кордонах країни, але й динаміку розвитку сирійського конфлікту, періодично загострюючи його або демонструючи налаштованість на врегулювання ситуації. Звичайно, виключно в Астанському форматі – “на трьох” з Туреччиною та Іраном, без залучення США чи інших західних партнерів, які могли б нагадати туркам про їхню “європейськість” чи членство в НАТО.

Маючи більше 1,5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб після початку російської агресії на Донбасі, Україна як ніхто інший розуміє, що означають майже 4 мільйони сирійських біженців на території Туреччини та якою гуманітарною катастрофою в регіоні може загрожувати нова хвиля переселенців, спровокована черговим наступом на Ідліб чи інші зони “безпеки”.

Розуміючи це, питання запровадження санкцій проти Росії ніколи не піднімалося офіційним Києвом як “проблемне” у відносинах з Анкарою.

Але схоже, що це саме той випадок, коли м’якість сприймається за слабкість.

“М’яка сила” РФ

Відсутність чітко артикульованої реакції України на дедалі глибше і дедалі “стратегічніше” партнерство Туреччини з Росією призвела до того, що ціла низка по-справжньому “стратегічних” російсько-турецьких планів знаходяться вже на завершальних етапах реалізації, коли зупинити їх практично неможливо.

Йдеться про широке коло спільних проєктів – від спорудження вже другої гілки газопроводу “Турецький потік”, який позбавляє Україну транзиту 32 млрд кубометрів російського газу, до будівництва АЕС “Аккую” в середземноморській турецькій провінції Мерсін із залученням російського капіталу та фахівців з атомної енергетики, від розвитку відносин між розвідками та військовими флотами двох країн на фоні захоплення українських моряків в Керченській протоці до поставок російських систем ППО С-400 до Туреччини навіть ціною припинення участі в американській програмі по F-35.

Цей перелік російсько-турецького співробітництва можна продовжувати і в інших, менш стратегічних, але не менш важливих і символічних сферах – економіки, торгівлі, культури, туризму.

Зокрема, в квітні цього року під час візиту Ердогана до Росії та чергової, третьої від початку року, зустрічі з Путіним сторони заявили про щорічне збільшення товарообігу на 15% та пообіцяли до 2023 року вивести обсяги взаємної торгівлі на рівень $100 млрд.

Задекларовані наміри підкріплюються і цілком конкретними практичними кроками. Наприклад, підписанням угоди про створення спільного інвестиційного фонду для взаємного просування інвестицій і підтримки бізнесу. Зараз для потенційних інвесторів в загальній скарбниці суверенних інвестфондів доступні 200 млн євро, проте декларовані обсяги фонду – 900 млн.

Вже на початку цього місяця в турецьких ЗМІ з’явилася інформація про те, що “Іш Банкаси” (“Бізнес банк”) – один із найбільших банків Туреччини – підписав угоду з російським платіжним онлайн-провайдером Yandex.Checkout, а банківські карти російської платіжної системи “Мир” в тестовому режимі вже почали приймати в 6,5 тисячах банкоматів і в 10 тисячах інтернет-магазинів по всій Туреччині.

На цьому тлі проголошення 2019 року “роком Росії в Туреччині” та проведення по всій країні шикоромасштабних святкових заходів за участю ансамблю “пєсні і пляскі” російської армії, яка окупувала Крим, здається лише “вишенькою на торті”.

“Непотрібні” санкції

Серед десятьох депутатів турецької делегації в ПАРЄ, які проголосувати за повернення Росії, на особливу увагу заслуговує Тугрул Тюркеш – колишній віцепрем’єр Туреччини, а зараз – голова міжпарламентської турецько-української групи дружби в турецькому меджлісі. Політик, який до того ж одружений з українкою кримськотатарського походження.

Втім, усі ці обставини не завадили Тюркешу проголосувати за зняття санкцій, запроваджених проти РФ через свавілля її окупаційної адміністрації в Криму – вбивства і викрадення кримських татар, утиски мусульман, руйнування татарських шкіл і мечетей.

Безперечно, є багато різних причин, через які турецька делегація в ПАРЄ одностайно проголосувала так, як вирішила офіційна Анкара, або як того неофіційно вимагала від неї Росія.

З одного боку, триваючий “конфлікт в Україні” та “суперечки” з Росією (як часто називають агресію Кремля в турецьких експертних колах) вже давно набридли Туреччині, адже заважають їй повернутися до “business as usual” з Росією в басейні Чорного моря, яке обидві країни звикли вважати своїм “внутрішнім морем”.

Жодні історичні уроки програних Росії османських війн чи кризи зі збитим Су-24 не здатні вплинути на небажання Анкари “впускати” в цей регіон зовнішніх гравців. Навіть якщо йдеться про присутність флоту НАТО, членом якого Туреччина є з 1952 року.

Навпаки, історія навчила Туреччину “боятися” Росію, і цей підсвідомий страх завжди спонукатиме її до всіх можливих і неможливих форматів переговорів, посередництва і “діалогу” з Москвою, який би дозволив вирішувати “регіональні питання виключно силами країн регіону”.

Особливо якщо політичні переговори приноситимуть цілком відчутні економічні дивіденди.

Втім, є і ще одна причина, яка робить слово “санкції” небажаним у турецькому політичному словнику.

В будь-якому випадку – Росії, Ірану чи навіть третіх країн без безпосереднього залучення турецьких інтересів – Анкара традиційно наголошує на тому, що не вважає санкції ефективним механізмом врегулювання міжнародних суперечок та здійснення тиску на країни, що нехтують нормами міжнародного права.

Особливо якщо йдеться про поставки російської зброї, обхід ембарго на торгівлю іранськими енергоносіями чи грубі порушення у сфері свободи слова та прав людини.

Голосуючи проти обмежень щодо Росії, турецька делегація фактично голосує і проти можливості застосування санкцій як інструменту примусу в міжнародній політиці.

* * * * *

Хоча турецьке МЗС завжди було важко звинуватити у різкому тоні заяв щодо агресії РФ в Україні, проте на багатосторонніх міжнародних майданчиках підтримка України з боку Анкари була незмінною і від того – ще більш цінною.

У 2014 році Туреччина виступила співавтором Резолюції ГА ООН “Територіальна цілісність України”, яка стала першим фундаментальним документом, що засуджував дії Росії в Україні.

У 2016, 2017 та 2018 роках Анкара разом з іншими країнами ініціювала резолюції “Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та м.Севастополь, Україна”.

Голосування в ПАРЄ стало першим прецедентом, коли турецька делегація зайняла відверто антиукраїнську позицію.

Звичайно, Туреччина – далеко не єдина країна, яка виступила за повернення РФ до ПАРЄ.

Одне голосування не може і не повинне перекреслити довгі роки напрацювань та кропітку роботу з вибудовування мережі партнерств незалежної України.

Але навіть одне голосування може чітко продемонструвати тенденції. І зараз вони, на жаль, не на нашу користь.

 

Автор: , ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВДИ

заступник директора Дипломатичної академії України ім. Геннадія Удовенка

Теги
Показати більше

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Close
Close