Статті

Від «Активних Заходів» до пост-правди

Відділ «Д» працював доволі активно. За 1960 рік Шелєпін відзвітував Хрущову про 10 вкидів сфальсифікованих документів, 193 інші дезінформаційні матеріали, помилково приписаних західним інституціям, 3 мільйони 221 тис. розкиданих листівок, друк 126 книжок і брошур та 3097 газетних статей, спрямованих проти політики США і їхніх союзників. Окрім цього, КДБ фінансував 15 газет і журналів за кордоном.

Дезінформаційні кампанії Росії, з якими ми маємо справу сьогодні, не є винаходом Путіна чи його поплічників – це продовження давніх традицій.

Ще із самого зародження СРСР Ленін планував провести світову комуністичну революцію, для чого і створив Комінтерн, тобто «Союз робітників усього світу, що прагне встановлення радянської влади у всіх країнах». Комінтернівці вели свою діяльність не завжди демократичними та конвенційними засобами, вдавалися до дезінформації та маніпуляцій. Їх курував Іноземний відділ ВНК при НКВС (утворений 1920 р.), що, як і НКВС, перейменовувався багато разів. Із 1954 до 1991 р. – це Перше головне управління КДБ.

У 1959 році, коли КДБ очолював Алєксандр Шелєпін, у рамках Першого головного управління утворився спеціальний відділ «Д», що займався дезінформацією. Його очолив Іван Аґаянц, успішний радянський розвідник, який доклався до того, аби повоєнна Франція симпатизувала СРСР.

Одним із перших завдань Аґаянца було сформувати образ ФРН як осередку антисемітизму. Він використав заздалегідь відпрацьований у СРСР прийом – заслав кілька агентів, що розгромили єврейські цвинтарі і залишили антисемітські написи. Більшість німців засудила ці дії, але знайшлися певні групи маргіналів, яких надихнув цей приклад на подібні вчинки, і за кілька місяців західнонімецька влада зареєструвала 833 антисемітські акції, які помітила і активно засудила міжнародна спільнота.

За свідченнями румунського генерала Секурітате Іона Пачепи, Аґаянц також причетний до створення резонансної антипапської п’єси «Вікарій» Рольфа Гохгута, у якій автор закидав байдужість або навіть сприяння Пія ХІІ Голокосту.

Відділ «Д» працював доволі активно. За 1960 рік Шелєпін відзвітував Хрущову про 10 вкидів сфальсифікованих документів, 193 інші дезінформаційні матеріали, помилково приписаних західним інституціям, 3 мільйони 221 тис. розкиданих листівок, друк 126 книжок і брошур та 3097 газетних статей, спрямованих проти політики США і їхніх союзників. Окрім цього, КДБ фінансував 15 газет і журналів за кордоном.

Іван Агаянц – це один із творців теорії «активних заходів», тобто доповнення класичної розвідки намаганнями вплинути на розвиток подій та їхнє сприйняття. Сюди входили медіа-маніпуляції, дезінформація, пропаганда, підробка офіційних документів та інші спецоперації.

У 1967 році відділ «Д» перейменовують на службу «А» (активних заходів) і замість хворого на той час Аґаянца службу очолює Юрій Модін, який відзначився успішним кураторством «Кембриджської п’ятірки» (британських агентів КДБ, що роками зливали цінну інформацію). На той час «активні заходи» стали важливою доктриною радянських спецслужб.

У 1968 році, за даними французького розвідника Домініка Пуар’є, у службі «А» розробили концепцію сенсибілізації, тобто підвищення уваги. Йдеться про вплив на громадську думку, дії, спрямовані на те, щоб група суспільства сприйняла потрібні ідеї, засновані на правдивій інформації або не дуже.

Пуар’є так описує методику служби «А»: «Активні заходи, що фокусуються на сенсибілізації, часто включають маніпуляцію, що будується на зміні значення слова замість творення нового, бо так значно ефективніше. Якщо спростити, то зміна значення слова – це поступове надання йому позитивної або негативної конотації, попри те, що спочатку слово було нейтральним. Сучасні приклади: «праві – погані, підступні і небезпечні», «ліві – добрі, люблячі, дбайливі».

Аж у 1981 році, за часів Рейґана, у рамках Держдепу було створено міжвідомчу Робочу групу активних заходів, що мала протидіяти радянській службі «А». Цей орган розпустили у 1991 році, оскільки СРСР розпався, але у своєму останньому звіті Робоча група попереджала, що кілька ворожих до США проєктів усе ще ведуться.

Як виглядала робота відділу «Д» та служби «А», можна побачити на прикладі справи Сташинського. Агенту КДБ Богдану Сташинському вдалося убити двох лідерів українського націоналістичного руху Льва Ребета (1957 р.) та Степана Бандеру (1959 р.) з пістолета, що стріляв отруйним газом. Сташинського ніхто не помітив, і через специфіку зброї вбивства не вдалося розкрити. Однак у 1961 році Сташинський разом із дружиною тікає у Західний Берлін і зізнається у вбивстві.

Щойно стало відомо, що успішний кілер КДБ втік, і можуть вийти на яв підступні таємні вбивства радянських спецслужб, відділ «Д» розробив свій план дій. У ФРН ще не встигли організувати пресконференцію щодо Сташинського, як у НДР уже скликали свою – про вбивство Бандери. На неї запросили Стефана Ліпольца – німця родом з Волині, який певний час жив у Мюнхені. Він розповів, як на нього нібито вийшли агенти колишнього абверівця, а тоді голови Федеральної розвідувальної служби ФРН Рейнгарда Ґелена, з проханням убити Бандеру, бо той переметнувся на бік британської розвідки. Ліпольц нібито не зміг виконати наказ, але ґеленівці знайшли Дмитра Мискова, який і підмішав отруту Бандері під час обіду. І все це тому, що Бандера нібито перейшов дорогу бундесміністру Оберлендеру і міг засвідчити про участь останнього у львівському погромі 1941 р.

Версія виглядає цілком правдоподібною, оскільки Ґелен дійсно служив у абвері, а Оберлендер був у Львові у 1941 році, але, як згодом довели розслідування, Оберлендер ніяким чином не був причетний до погромів. Після цього відбулася прес-конференція у ФРН, де оприлюднили інформацію про зізнання Сташинського, що була більш правдоподібною.

Відділ «Д» не здавався, і Ліпольц дав наступне інтерв’ю, де заявив, що Сташинського найняли, аби той відвернув увагу від справжніх убивць. Він наполягав, що Бандеру убив таки Дмитро Мисків за наказом Ґелена. Ця версія знову не спрацювала, і КДБ зробив новий вкид, мовляв, Сташинський ніякий не радянський агент, а агент ОУН з псевдонімами «Олег» і «Тарас», мовляв, ОУН вирішила сама ліквідувати лідера для пропагандистських цілей. І саме оунівці захотіли перекласти вину на Ґелена і Оберлендера. Ще одна непогано спрепарована версія.

Коли «Голос Америки» почав транслювати на Україну повідомлення, що Сташинський убив Бандеру, його колишній куратор Деймон вирішив попрацювати із суспільними настроями на місцях і запропонував влаштувати обшук у домі Сташинських на Львівщині, щоб заявити його родичам, буцім Богдан працював на чужу розвідку під псевдонімом Скорпіон, але цей план не схвалили, бо думали, що Сташинський вийде на контакт із близькими.

На цьому прикладі видно, як КДБ оперативно підготував три різні версії події, які скидалися на правдоподібні. І, що найцікавіше, на цьому використання історії Сташинського не закінчується.

Минають роки, і у 2011 році на «Лівому Березі» з’являється інтерв’ю нібито зі Сташинським, де той розповідає, що він «виконав борг перед Україною», що він переконаний комуніст (у кімнаті має бюст Сталіна), мовляв, сам Шелєпін просив його поїхати у ФРН і здатися, а потім у 1970-х він успішно вертається у Київ, де дочікується старості.

Це інтерв’ю також позірно правдоподібне. Чи є воно продовженням «активних заходів» уже з плеча ФСБ, сказати важко. У всякому разі інтерв’ю має два чіткі меседжі: Бандера – ворог України, який заслуговував ліквідації, і втеча Сташинського, насправді, була спецоперацією КДБ, ніякого провалу не сталося.

(Якщо когось зацікавила історія Сташинського, то її детально і ґрунтовно описує Сергій Плохій у книзі «По червоному сліду»).

Три різні версії про вбивство Бандери – це приклад «активних заходів» у виконанні КДБ. Сьогодні цей термін застарів, але не застаріло саме явище. Онукою «активних заходів» стала пост-правда.

Яскравий приклад останньої – це російські версії збиття Боїнґа MH17 над Донбасом:

– у день катастрофи російські ЗМІ поширюють повідомлення, буцім іспанський диспетчер на ім’я Карлос, що працював у Борисполі, опублікував у твітері повідомлення, що за три хвилини до зникнення Боїнґа з радарів були помічені українські бойові літаки;

– російські пропагандисти озвучують версію, що мотивом знищення літака міг бути замах на президента Росії, бо начебто літак Путіна й малайзійський Боїнґ перетинались в одній точці в тому ж ешелоні;

– РИА Новости вкидує інформацію про те, що цього дня Україна перекинула в зону АТО «Буки»;

– 22 грудня 2014 року низка російських ЗМІ повідомили, що пасажирський літак збив український пілот 299-ї бригади Владислав Волошин, що нібито пілотував штурмовик Су-25 з ракетами типу «повітря-повітря»;

– 29 липня 2015 року LifeNews висунув версію, за якою літак підірвали зсередини під час спецоперації.

Подібні інформаційні вкиди мають дві мети:

– мета максимум – реципієнти повірять у брехливу версію;

– мета мінімум – реципієнти почнуть сумніватися у правдивій версії («нє всьо так адназначна»).

Але якими б давніми не були традиції російських інформаційних маніпуляцій, антидот для них залишається незмінний – факт-чекінґ та медіа-гігієна.

ЛЕСЬ БЕЛЕЙ

Журналіст

Теги
Показати більше

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Close
Close