Один з в’язнів «концтабору 15 липня» уперше відверто розповів про пережиті тортури

15 липня 2020 року

Один з постраждалих від знущань зловмисників із анкарського відділу боротьби з тероризмом, які організували у спортзалі «концтабір», уперше дав відкрите інтерв’ю про перенесене. Ось те, про що розповів Ерхан Доан…

Журналіст видання «Bold Medya» Джевхері Ґювен освітив події, пережиті викладачем історії Ерханом Доаном, якого заарештували через 9 днів після подій 15 липня, доправивши до спортзалу неподалік Служби безпеки Анкари. Представники відділу боротьби з тероризмом облаштували у спортивному приміщенні справжню катівню. Про те, що відбувалося у стінах будівлі, яку Судова адміністрація Анкари нарікла «концтабором», стало відомо лише нещодавно. Уперше жертва здійснюваних там тортур розповіла про них, не ховаючись.

«ЛИПНЕВИЙ КОНЦТАБІР»

Після подій 15 липня катування стали звичною справою на території Туреччини. Сумнівної слави казематів зажили дві локації в Анкарі, а саме спортзал поряд зі Службою безпеки Анкари та Клуб кінного спорту в районі Бештепе.

Внаслідок перипетій 15 липня у названий спортзал було доправлено перших затриманих військових на чолі з Акином Озтюрком. Спортивний зал, який співробітники анкарського відділу боротьби з тероризмом використовували як приміщення для допитів, був названий Судовою адміністрацією Анкари «концтабором».

Деякі з тортур, на які наражалися заарештовані громадяни, було вкрай складно описати навіть у судових протоколах. Першими в липні 2016 року до катівні потрапили військові, а вже після них туди почали звозити і цивільних. Одна з жертв насилля, яке чинилося у тому залі, вперше відверто розповіла про пережиті тортури.

ВИПАДОК ВИКЛАДАЧА ІСТОРІЇ ПІДГОТОВЧИХ КУРСІВ, ЗАСНОВАНИХ ЧЛЕНАМИ ДЖЕМААТУ

Викладач історії Ерхан Доан, який працював на підготовчих курсах у районі Малтепе, започаткованих послідовниками руху Ґюлена, протягом року після їхнього вимушеного закриття був безробітним, тому разом із друзями вирішив заснувати власні курси.

Увечері 24 липня 2016 року, коли він ішов з роботи додому, йому зателефонували з офісу й повідомили, що туди прийшли поліцейські. Коли Доан туди повернувся, на нього напали і забрали під варту. Наступного ранку, після ночі, проведеної в аудиторії свого офісу, Доана доправили у спортивний зал по сусідству зі Службою безпеки Анкари, який представники її відділу боротьби з тероризмом використовували як катівню.

УСІХ ОДЯГАЛИ В ПОМАРАНЧЕВІ ФУТБОЛКИ

Ерхан Доан поділився пережитим: «Коли нас із колегами-викладачами доправили до відділення боротьби з тероризмом, нам назустріч вийшов один із його очільників зі словами «Нехай поліцейські відійдуть». Коли останні вишикували біля стіни, [співробітники відділу] розштовхали нас ногами, після чого запитали, хто був директором курсів. Коли я сказав, що це я, вони вивели мене з кабінету й повели кудись темним коридором, продовжуючи залякувати. Вони сказали, що перший поштовх був лише «розминкою», мовляв, далі буде. Після цього вони привели мене до спортивної зали. Це було велике темне приміщення. Всіх, хто там опинився, змушували одягати помаранчеві футболки. У залі було вишикувано людей у наручниках, розвернутих обличчями до стіни. Ця картина миттєво викликала в мене асоціації з американською в’язницею Гуантанамо. Стіни були вкриті слідами крові у людський зріст. Пізніше я дізнався, що то була кров військових, яких піддавали тортурам до нас. То була кров військових, затриманих 15 липня».

ЛЮДИНА, ЧИЄ ІМ’Я НАЗИВАЛИ, ЗДРИГАЛАСЯ ВІД ЖАХУ

«Згодом вони наказали й мені вдягти помаранчеву футболку. Всі ми були закуті у кайданки. Того, кого [вони] викликали, охоплював жах. Вони відводили тих, чиї імена оголошувалися, в окрему кімнату, де на людину чекали катування. Мене відвели туди у перший же вечір. То були якісь дивні бородаті поліцейські, які більше нагадували цивільних. Спочатку вони брутально штовхали мене, били головою об стіну, а потім роздягли до спідньої білизни й почали поливати водою і бити гумовими палицями. Але понад усе ми боялися тих груп, що приїздили вночі. То були угруповання, що прибували близько 11–12 години ночі, а їхали десь о 4-й ранку. Ті тортури, яким вони нас піддавали, були нестерпними. Вони протягом майже 2,5 годин катували мене на так званій палестинській шибениці (прим. пер. – різновид тортур на шибениці, коли, зв’язавши людині руки за спиною, її високо підвішують і катують). Коли вони скинули мене на землю, я подумав, що мені переламали усі кістки, адже я не міг навіть ходити.

Під час допитів [нас] комісарами вони зненацька починали нас бити. Більшість ударів приходилася на литки і пахову зону. Якось, коли я відповідав на питання комісара, мене несподівано сильно вдарили у коліно. Тоді все моє тіло здригнулося від нестерпного болю, через що я не встояв на ногах і упав додолу. Лише згодом, вийшовши на свободу, я звернувся до лікаря, від якого дізнався, що у мене розірвано хрестоподібні зв’язки. Під час тортурів вони вибили мені три зуби й розбили окуляри».

СКРИКУВАННЯ ЖІНОК

«Після катувань ми не могли струнко сидіти на колінах, бо нас постійно хитало зі сторони в сторону. Поліцейські били нас ногами, вимагаючи, аби ми сиділи рівно. Вони не давали нам спати. Вночі вони спеціально грали у тому залі в баскетбол, аби постійно лунав шум. Якщо хтось із нас завалювався вбік, вони його били. У мене повністю зникло відчуття часу, але, здається, мене викликали 28 липня, близько 23:00. Мене відвели до однієї з маленьких кімнаток, і всі вони були відчинені. Поки поліцейські знущалися з мене, я бачив, як повз ту кімнатку проводили 3-х молодих дівчат із покритими головами. Гадаю, їм було років по 20 або 25. Завівши їх до сусідніх кімнаток, вони почали катувати і їх. Дівчата кричали від жаху. Незважаючи на те, що у ту мить мене самого піддавали тортурам, я міг думати лише про них. Поліцейські грубо погрожували їм зґвалтуванням, а дівчата молили про пощаду.

Із тих криків і плачу, що лунали з тієї кімнати, я згодом зрозумів, що вони таки зґвалтували дівчат. Усе це тривало хвилин 45. Я й досі не можу забути, як вони кричали.

Поліцейські, що мене катували, погрожували мені зґвалтуванням моїх доньки й дружини, якщо я не погоджуся говорити те, що вони звелять. Відтоді я перестав думати про жахливі тортури тієї ночі, які продовжувалися десь 45 хвилин. Після них вони забрали мене звідти, а тим час з дівчат у сусідній кімнаті продовжували знущатися. Пригадавши їхні скрикування, плачі і реакції, я дійшов висновку про те, що вони стали жертвами ґвалтівників.

До речі, поліцейські, які тоді за усім цим спостерігали, ніяк на це не реагували. Вони поводилися так, ніби це щось абсолютно нормальне, навіть прийнятне і буденне.

Потім вони привели мене до спортзалу. Настав ранок. Тоді я подумав, що треба якось вибиратися звідти. Я навіть думав про самогубство. Вони знімали з нас наручники лише тоді, коли відпускали в туалет, і от я став міркувати, чи зможу якось покінчити з собою прямо там. Звичайно, я знаю, як у моїй релігії тлумачиться самогубство, тому, коли я попросився в туалет уперше, я все ж таки передумав, проте за кілька годин я пішов туди знов. І тоді почав думати про самогубство повторно, коливаючись між відданістю своїй вірі і цим відчайдушним кроком, адже межа була надтонкою. Зрештою я почав молитися і просити Господа якось мене врятувати. Я вирішив жити. Після цього я повернувся до спортивної зали, а вже за годину або дві вони почали оголошувати імена тих, хто піде під суд. Коли серед них я почув своє, перспектива ув’язнення і подальшого суду здалася мені раєм».

ЧЕТВЕРО ЛЮДЕЙ ПІДТВЕРДИЛИ ІНФОРМАЦІЮ

Зібравши свідчення Ерхана Доана щодо тих жінок, яких, за його словами, ґвалтували у тому спортзалі, ми здійснили власне розслідування, зв’язавшись із іншими постраждалими, яких утримували у тому ж приміщенні у ті ж дати. Четверо очевидців, що є представниками різних професій, підтвердили, що, перебуваючи у тій залі, абсолютно точно чули з сусідньої кімнати крики жінок, які наводили жах на усіх допитуваних.

Троє зі свідків повідомили, що, на їхнє переконання, характер криків і реакції тих жінок свідчили саме про те, що їх ґвалтували. Четвертий свідок, який більше знається на таких нюансах, оскільки його професія є дотичною до них, висловив міркування про те, що із них знущалися фізично, використовуючи певний предмет. Свідки зауважили, що зможуть опізнати тих поліцейських, які чинили [проти них] насилля.

НАЗВИ ІМ’Я І МИ ТЕБЕ ВІДПУСТИМО

Ерхан Доан зауважив, що на допитах у спортивній залі була присутня лікарка, призначена для здійснення судово-медичного огляду, проте, за його словами, вона не вказала нічого з того, свідком чого стала, у своєму звіті: «Біля входу до спортзалу була інша кімната. В кінці тієї кімнати, десь за 3 м від входу, сиділа лікарка. Поліцейські заводили нас туди, проте вона до нас не підходила. Вони запустили туди і мене, аби я пройшов судово-медичний огляд. Лікарка спитала, чи є в мене якісь скарги, хоча із синців на моєму обличчі й кровавих слідів під очима було зрозуміло, що мене катували. Я машинально спитав, чи вона сама нічого не помічає. Поліцейські вивели мене із кімнати, звертаючись до неї зі словами «Пані лікарко, ми ще повернемося». Після цього вони мене побили і додали, що говоритимуть тут вони, а не я. Коли ми повернулися, лікарка знову поцікавилася, чи все зі мною гаразд, на що поліцейський, який мене пильнував, відповів, що я у повному порядку. Мене знову відвели до спортзали. Лікарка бачила всі тортури, яким піддавали арештантів, але не сказала про них ані слова у своєму висновку».

Я НІЧОГО НЕ РОЗПОВІВ СУДДІ

Зазначивши, що під час судового засідання зі своєї справи поліцейські, які його катували, були поряд, Ерхан Доан повідомив, що не зміг розказати судді про тортури через страх повторного затримання [ними]. Тому він вирішив промовчати на слуханні, щоб його повернули до в’язниці.

Я БОРОТИМУСЯ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Запевнивши, що зможе опізнати поліцейських, які з нього знущалися, Ерхан Доан підкреслив, що їх можна розшукати за записами. Він також наголосив на тому, що зробить усе можливе, аби відстояти свої права і домогтися справедливості у суді.