ТуреччинaУкраїна

Хто він, турецький журналіст Юнус Ердогду , якого хоче викрасти Ердоган, з України?

Весь час горимо про інформаційні війни. Часто говоримо про необхідність розширення мережі українського мовлення за кордоном. І зовсім не часто замислюємося над тим, хто з іноземних журналістів працює в Україні, як бачить і висвітлює події в нашій державі для своїх співгромадян.

Сьогодні хочеться розповісти про одного з них турецького журналіста Юнуса Ердогду, який живе і працює в Україні від 2005 року.

Працюючи в Києві, старається не залишатися осторонь багатьох значимих подій в українському журналістському середовищі. Так, свого часу він був активним учасником автопробігів, організованих ВБФ «Журналістська ініціатива». Президент ВБФ «Журналістська ініціатива» Людмила Мех відзначає також активність Юнуса Ердогду в науково-практичних семінарах «Культура мови – культура нації». Він завжди відкритий до діалогу і виваженої дискусії з колегами.

На семінарі «Культура мови – культура нації» привернуло увагу, як гостро критикував у своєму виступі Юнус Ердогду президента Туреччини за утиски свободи слова, з яким болем говорив про це. Тоді, на фоні подій збитого над територією Туреччини російського винищувача, така позиція журналіста здалася не дуже об’єктивною. І навіть пізніше, коли під час зустрічі Юнус на фактах доводив свою правоту в оцінці політичної ситуації в його країні, не вірилося…

Розвіяли всі сумніви, на жаль, у дуже жорстокий спосіб, коли весь світ з жахом довідався про останні події в Туреччині, масові арешти, які політологи порівнюють зі сталінськими чистками 30-х років минулого століття.

Отже, хто такий Юнус Ердогду?

– Як потрапив в Україну? Працювати тут була Ваша власна ініціатива чи це сталося за примусом?

– П’ять років я вчився в Туркменістані і потім ще сім років працював там кореспондентом не державної газети «Zaman», що в перекладі означає «Час». Це була туркменська версія турецького видання (як, наприклад, «Комсомольская правда в Украине»). Отже, виходила газета двома мовами – турецькою і туркменською.

Починав фотокореспондентом, потім працював кореспондентом, а три роки перед від’їздом в Україну був уже головним редактором.

Коли в 2004 році в Україні відбувалася Помаранчева революція, в Туреччині цікавилися цією подією. В Києві на той часпрацювали корпункти «Zaman» Заман та інформаційного агентства «Джихан» Cihan, що в перекладі українською означає «Мир».

Коли почалися найцікавіші, найгостріші події, про які хотіли знати в Туреччині, журналіст «Zaman» вирішив згорнути свою роботу. Справа в тому, що роботи було багато, а зарплата в нашому приватному агентстві була невисокою. Тоді наш журналіст зайнявся власним бізнесом, а мене направили на його місце.

Це не було моїм власним рішенням. У нас в агентстві не запитували, хочеш чи не хочеш ти їхати на нове місце роботи. Сказали, що треба їхати, значить, мусиш їхати. Збирався швидко: в середу мені сказали, що треба їхати, а в суботу я вже працював в Україні. І якщо в Ашхабаді в редакції «Zaman» працювало 25 осіб, то в Києві я був один.

Привелося мені в різний час працювати і в Гаїті, Бангладеж, Сирії, Азербайджані, Бєларусі, США в Німеччині.

– Викликає повагу Ваше знання російської та української мов. Але Ваші місця роботи свідчать, що й англійською володієте?

– Трохи. Добре розумію тексти. Розмовна мова дається важче. Так само з російською і українською.

– Чому відрядили до Києва саме Вас?

– Знали вже з мого досвіду, що я можу організувати роботу корпункту. Першим моїм кроком стала акредитація в Міністерстві закордонних справ як турецького кореспондента.

Спочатку було дуже складно. Туркменістан мені зрозуміліший, він ближчий до Туреччини і народами, і мовою. А тут – все інше. Навіть така звична для українців ситуація, як велика кількість собак на вулицях, мене спочатку шокувала. У Туреччині багато кішок, а собак дуже мало.

– Сім’я також переїхала з Вами?

– Спочатку переїхав я сам, а вже потім сюди приїхала сім’я: дружина (вона у мене росіянка, родом з Туркменістану) і три наших донечки.

– Ви більше десяти років в Україні. Як Вам працюється?

– Усі роки працював у агентствах «Zaman» і «Джихан». Свого часу мені пропонували працювати в Україні за пристойну зарплату на державне турецьке телевізійне агентство. Але я залишався в медіа, де мав можливість говорити правду.

– Чому не став працювати на державне агентство?

– Там є багато неправди. Наприклад, щоб підтримати імідж урядових інституцій, журналісти державних ЗМІВ тепер розповідають, що в країну приїхали на відпочинок два мільйони туристів. Це неправда. Після збитого російського військового літака кількість туристів з Росії припинилася. А це був основний контингент відпочивальників.

З моєї власної практики. Коли вже працював у Києві, я познайомився з ситуацією голодомору в Україні. До цього в Туреччині, в інших країнах, де працював, я про таке навіть не чув. Тоді я підготував для не державного агентства «Джихан» багато матеріалів про голодомор. Так у Туреччині довідались про цю страшну біду в Україні 30-х років минулого століття.

А от державні агентства моєї країни про це ніколи не писали і не пишуть, бо офіційна Туреччина не визнає цього факту історії. Через такі перекоси в інформуванні я не погоджуюсь працювати в державних агентствах.

– Опозиційні медіа мають право на існування в Туреччині?

– Ситуація в Туреччині така, що сьогодні газети телебачення, що підтримують політику влади, мають гарне матеріальне забезпечення, всіляке сприяння в роботі. Опозиційні не тільки бідують через безгрошів’я, а й мають проблеми з правоохоронними органами: редактор і журналіст може опинитися і за гратами. Причому, часто їх тримають у в’язниці без пред’явлення обвинувачень.

Так сталося, наприклад, і з редактором моєї газети «Zaman». Після того, як редактора заарештували, «Zaman» було закрито, тисячі журналістів з корпунктів, які працювали по всьому світу, залишилися без роботи.

Так і я став безробітним.

Тоді ми з колегами-журналістами вирішили у межах своїх сил і можливостей заснувати з центром в Анкарі нове незалежне інформаційне агентство «Мухабір», що в перекладі на українську означає «Кореспондент». Його представником я й працюю нині в Україні, зареєструвавшись за всіма правилами.

За роки, що працюю в Україні, мене вже знають як журналіста, який подає правдиву інформацію. Маю вже абонентів, які купують мою інформацію для своїх як друкованих, так і електронних медіа. Щоб розширити аудиторію споживачів своєї інформації, планую готувати матеріали багатьма мовами.

Нині співпрацюю через інтернет з кореспондентами, з якими працював ще раніше. Багато з них, втративши роботу, змушені працювати в різних професіях. Але при цьому вони залишаються журналістами, збирають і передають інформацію – що бачать навколо себе, про що говорять і думають у Туреччині.

Весь світ – це боротьба за демократію, і я як журналіст не можу бути від цього осторонь. Давно відомо, що все має свою ціну, і рай не безплатний. Але ж давно відомо й те, що вода камінь точить. Не можна втрачати віри в торжество демократії, як би це не було важко.

Щоб краще знати країну, де працює, краще знати стандарти української журналістики, Юнус Ердогду закінчив заочне відділення Інституту журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка і вдячний викладачам за розуміння, допомогу в отриманні знань. Його магістерська робота «Інформаційне агентство «Джихан» у системі турецьких ЗМІ» (науковий керівник – професор О.К.Мелещенко) містить великий обсяг зібраної і опрацьованої інформації щодо медіа Туреччини від її витоків періоду Османської Держави (1727-1918 ) до хронології подій 2014-2016року.

Якщо здійсниться задум Юнуса видати цю роботу окремою книжкою, студенти отримають цікавий посібник у вивченні історії сучасної журналістики.

Ось лише кілька фактів і думок.

***

У сучасній Туреччині близько 60 відсотків медіа – це місцеві газети і журнали, п’ять відсотків – районні видання, 36 відсотків – національні регіональні видання. Від загального річного накладу видань приблизно 88 відсотків складають щоденні газети.

***

Друковані медіа Туреччини переживають не кращі часи. Поступово на передній план починає виходити телебачення: трансляція багатьох каналів досягає 18 мільйонів домівок. Створені канали знайшли своїх слухачів та телеглядачів, і, як і державний канал «ТРТ» (Турецьке радіо та телебачення), протягом 24 годин транслюють передачі арабською, боснійською, казахською, грузинською, грецькою, німецькою, румунською мовами.

Окреме місце займає така продукція як телесеріали.

***

Відповідно до правил ЄС був підготовлений закон РТУК (Комісія в справах радіо та телебачення), на підставі якого 50 відсотків приватного радіо та телебачення може придбати іноземний капітал. У результаті такі великі світові медіагрупи як «Таймс Ворнер» (американська трансляційна медіакорпорація), «Невс Корп» (міжнародний медіахолдінг), «Аль-Джазира» (телемережа арабською мовою), «ГБ Таймс» (Час у сполученому Королівстві) почали робити масштабні інвестиції в Туреччині.

***

Згідно з світовим рейтингом, Туреччина знаходиться на 149 місці у справі свободи слова ЗМІ. Втручання до роботи газет і журналістів з боку правлячої партії справедливості відбувалися і раніше, але особливо відрізнявся примушенням журналістів замовчати систематичним залякуванням 2014 рік.

Тиск розпочався з газети «Zaman», та поширився на всі медіа.

***

Традиційні друковані медіа відступають під тиском новітніх медіа. Обумовлено це можливістю швидкого доступу споживача до інформації через інтернет. Людина стає перед вибором швидкості отримання інформації і глибиною її подання. А швидка інформація, навіть коли тема вимагає роботи думки, як правило подається за допомогою коротких фраз з невеликим словарним запасом.

Так втрачаються словарні скарбниці практично всіх мов світу. І тепер усе частіше молодь будує комунікації за допомогою примітивної мови з кількох сотень слів. І варто ще раз наголосити на важливості ролі медіа у збереженні мовного багатства , особливо в нинішню епоху відриву молоді від наших класиків.

Джерело: Національна спілка журналістів України (НСЖУ)

Теги
Показати більше

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close